Анатомія суддівського «автопілота»на прикладі рішення ЄСПЛ у справі Тандира

У своїх публікаціях та виступах адвокат Богдан Глядик постійно наголошує на одній системній хворобі нашого кримінального процесу, а саме на перетворенні виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на правило за замовчуванням. Ми звикли бачити, як слідчі судді місяць за місяцем автоматично переписують одні й ті самі ризики, навіть не намагаючись перевірити їхню актуальність. Ця ілюзія стабільності насправді є крахом правосуддя, і саме цей діагноз вкотре підтвердив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2026 року у справі «Рідкодубський та інші проти України», де серед заявників фігурує Олексій Тандир.

Це рішення важливе своєю хірургічною точністю в оцінці дій національного суду, який тримає заявника під вартою понад два з половиною роки. Страсбурзький суд прямо вказав на те, що українська Феміда у цій справі підмінила докази припущеннями. У рішенні чітко зазначено, що суди посилалися на ризики втечі чи перешкоджання слідству без жодної доказової бази, фактично оперуючи гіпотезами замість фактів. Це саме те, про що ми в Адвокатському ЦЕХу постійно говоримо: тягар доведення ризиків лежить на прокурорі, і коли цей обов’язок ігнорується, запобіжний захід перетворюється на покарання без вироку.

Окрім проблеми з доказуванням, ЄСПЛ підсвітив ще один критичний дефект, який ми часто спостерігаємо в українських судах, а саме повне ігнорування альтернативи. Суд констатував, що національні органи навіть не спромоглися належним чином проаналізувати, чи можуть інші, м’якші запобіжні заходи забезпечити належну поведінку підозрюваного. Система спрацювала як конвеєр, де рішення про продовження варти штампувалися з крихкою та повторюваною аргументацією, просто копіюючи текст із попередніх ухвал без жодного нового аналізу зміни обставин.

Проте справедливість вимірюється не лише якістю рішень, а й часом їх ухвалення. Європейський суд окремо звернув увагу на неприпустимі зволікання з розглядом апеляційних скарг сторони захисту. Ситуації, коли апеляція на тримання під вартою лежить без руху майже два місяці або коли між поданням скарги та її розглядом минають тижні, були визнані порушенням права на невідкладний судовий перегляд. Це руйнує саму суть процедури habeas corpus, яка покликана захищати людину від свавільного ув’язнення тут і зараз, а не в далекому майбутньому.

Рішення у справі Тандира є показовим черговим (впевнений, що не останнім) уроком для всієї правової системи. Воно демонструє, що стратегія захисту – це завжди гра в довгу, де професійна фіксація кожного шаблонного рішення, кожного необґрунтованого припущення та кожного факту процесуального зволікання зрештою призводить до відновлення справедливості на міжнародному рівні. Ми не можемо миттєво змінити звичку системи працювати на «автопілоті», але ми можемо і повинні протиставити цьому інтелектуальну чесність, глибоке знання європейських стандартів та послідовну, безкомпромісну правову позицію.