Коли тримання під вартою як виняток стає правилом

У правовій системі, побудованій на повазі до людини, свобода є фундаментальною цінністю. Нормою. Її обмеження, особливо таке суворе, як взяття під варту до вироку суду, за задумом закону має бути винятковим кроком. Проте українська практика щодня демонструє тривожну розбіжність між ідеалом та реальністю, де цей винятковий захід перетворюється на звичний, максимально формальний інструмент.

Закон, зокрема Кримінальний процесуальний кодекс, встановлює надзвичайно високий стандарт. Тримання під вартою можливе лише тоді, коли сторона обвинувачення переконливо доведе, що жоден м’якший запобіжний захід – ні особисте зобов’язання, ні домашній арешт, ні застава, як самостійний запобіжний захід – не здатний запобігти існуючим ризикам. Це означає, що тягар доведення необхідності ізоляції людини повністю лежить на стороні обвинувачення. Суддя ж, своєю чергою, зобов’язаний рухатись від найм’якших запобіжних заходів до найсуворіших, а не навпаки.

Та попри цю чітку законодавчу логіку, ми спостерігаємо дію сили інерції. Статистика підтверджує, що клопотання про тримання під вартою є найпопулярнішим запитом сторони обвинувачення, який суди задовольняють у переважній більшості випадків. Це свідчить про системну проблему. Замість глибокого аналізу кожної окремої ситуації, судова практика часто схиляється до шаблонних рішень. Ризики, які вимагають детального обґрунтування, часто лише перелічуються в ухвалах, дублюючи аргументи прокурора без критичної оцінки.

• У 2023 року слідчими суддями задовлолено більше клопотань про тримання під вартою, ніж усіх інших клопотань по запобіжних заходах подано

У результаті відбувається тиха, але небезпечна підміна. Замість того, щоб держава доводила небезпеку особи, сторона захисту змушена доводити її безпечність. Так презумпція невинуватості непомітно поступається місцем презумпції небезпечності. Сама лише тяжкість підозри чи обвинувачення починає сприйматися ледь не як автоматична підстава для арешту, хоча такий підхід не має нічого спільного з верховенством права. Для будь-якої людини, яка зіткнулася з кримінальним провадженням, і для кожного, хто шукає адвоката по кримінальних справах, цей розрив між теорією і практикою є ключовим викликом.

Європейський стандарт, втілений у практиці Європейського суду з прав людини, наголошує на протилежному. Існує презумпція на користь звільнення, і кожне рішення про утримання під вартою має бути виправдане «релевантними та достатніми» підставами. Більше того, з плином часу ці підстави вимагають дедалі переконливішого обґрунтування. Автоматичне продовження арешту на основі тих самих аргументів є неприпустимим, адже воно перетворює запобіжний захід на форму покарання до вироку.

Проблема надмірного застосування тримання під вартою – це не просто питання статистики. Це індикатор здоров’я всієї системи правосуддя. Коли виняток стає правилом, знецінюються фундаментальні гарантії, а довіра до суду підривається.

Повернення до принципу, де свобода є нормою, а арешт – винятком, є завданням не лише для суддів та прокурорів, а й для професійної та наполегливої роботи сторони захисту. Саме глибокий аналіз, посилання на міжнародні стандарти та здатність доводити неефективність ризиків дозволяють крок за кроком повертати цінність людській свободі. Я, адвокат Богдан Глядик, детальніше дослідив цю проблематику, спираючись на статистику та практику ЄСПЛ, у своїй нещодавній статті для «Юридичної Газети», з якою можна ознайомитися за посиланням.

Адже справжнє правосуддя вимірюється не суворістю покарань, а тим, наскільки ретельно воно оберігає свободу людини, чия вина ще не доведена. І це той фундаментальний принцип, від якого ми не маємо права відступати.Раніше ми повідомляли, що суд відмовив у застосуванні запобіжного заходу щодо підозрюваного, якому адвокат Богдан Глядик надає правничу допомогу.