Коли виняток стає правилом, а свобода – привілеєм

Минулого тижня адвокат Богдан Глядик взяв участь у фаховій дискусії з Миколою Гнатовським, суддею Європейського суду з прав людини від України. Ця зустріч стала не просто обміном думками, а своєрідним звірянням координат між високими стандартами європейського правосуддя та суворою реальністю українського кримінального процесу. Саме в такій інтелектуальній взаємодії народжується глибинне розуміння тих тектонічних зсувів, які сьогодні відбуваються в національній правовій системі.

Ключовим питанням, яке підняв Богдан Глядик під час діалогу з суддею ЄСПЛ, стала проблема, що набула ознак системної кризи. Йдеться про трансформацію тримання під вартою з виняткового, крайнього запобіжного заходу на звичайну, рутинну практику. Те, що за логікою права та конвенційних стандартів мало б застосовуватися лише у найбільш критичних ситуаціях, перетворилося на автоматичний інструмент тиску та ізоляції.

Сьогодні ми спостерігаємо тривожну тенденцію, коли презумпція невинуватості у питаннях обрання запобіжних заходів фактично витісняється негласною презумпцією вини. Статистика невблаганна: суди задовольняють клопотання сторони обвинувачення майже механічно, спираючись на тяжкість покарання, передбаченого інкримінованою статтею, а не на реальну необхідність ізоляції людини. Запобіжний захід перестав бути інструментом забезпечення процесу, перетворившись на форму превентивного покарання без вироку суду. Це не просто юридична помилка, це світоглядна прірва між тим, як має працювати право, і тим, як воно застосовується на практиці.

Позиція Європейського суду з прав людини, яку підтвердив суддя Гнатовський, залишається непохитною і базується на аксіомі, що свобода є правилом, а ув’язнення до вироку – суворим винятком. Однак в українських реаліях ця аксіома стикається з глухою стіною обвинувального ухилу. На жаль, практика свідчить, що простого цитування рішень ЄСПЛ чи формального вказування на недоліки аргументації прокурора вже недостатньо. Система працює за інерцією, де судді часто апріорі схильні ставати на бік обвинувачення, ігноруючи відсутність реальних ризиків та підстав для тримання особи під вартою.

У такій ситуації захист перетворюється на щось більше, ніж просто юридичну процедуру. Це стає інтелектуальним протистоянням системі, яка прагне спрощення. Ілюзія, що достатньо лише вказати на відсутність доказів ризиків, розбивається об реальність судових ухвал. Тому філософія Адвокатського ЦЕХу полягає не в пошуку простих рецептів, яких не існує, а в глибокому, стратегічному підході до кожної справи. Ми розуміємо, що коли ваги Феміди спочатку схилені не на користь людини, відновити рівновагу може лише філігранна майстерність, помножена на інтелектуальну чесність та бездоганну підготовку.

Взаємодія з такими правниками, як суддя Гнатовський, дозволяє нам бачити ситуацію не лише зсередини процесу, а й у глобальному контексті. Це дає розуміння, що боротьба за свободу клієнта в суді – це не спринт, а складна шахова партія, де кожен хід має бути виваженим. Адже повернення людині права на спокійне життя та свободу можливе лише через кропітку, системну працю, яка здатна протистояти навіть усталеним, хоч і хибним, традиціям правозастосування.